він народився під такою зіркою що щось в душі двоїлося йому сказано про
Ліна Костенко — Маруся Чурай (дуже стисло)
Стислий переказ, виклад змісту
Якби знайшлась неопалима книга
Під час пожежі у Полтаві 1658 року згоріли всі документи міських судових справ. А можливо, серед них могла б знайтися справа Марусі Чурай.
Справа ця розглядалася на одному з судів з приводу вбивства козака Грицька Бобренка. Мати вбитого звинувачувала дівчину Марусю у тому, що вона отруїла її сина, з яким довго зустрічалася. Грицько вирішив одружитися з іншою дівчиною, і цього Маруся пробачити не могла.
Бобренчиха привела до суду людей, які називали Марусю відьмою, бачили, як вона перекидалася на сороку, робилася димом, збирала трави.
Мати дівчини звертається до людей з проханням не кидати багном хоч у її дитину, бо життя її і так вже отруєне.
Виступає Яким Шибилист. Він розказує, що Маруся та Грицько росли у нього на очах. Саме Чураї доглядали малого хлопця, бо матері не було до нього діла, вона весь час із кимось сварилася, позивалася. Вирісши, діти закохалися одне в одного. Та прийшла війна, і Гриць пішов воювати. Маруся вірно чекала свого коханого, ні на кого навіть не глянула.
Грицько ж, він міряв не тією міркою.
В житті шукав дорогу не пряму.
Він народився під такою зіркою,
Що щось в душі двоїлося йому.
Грицько ніяк не міг у житті пристати до одного берега.
До суду прибуває посланець із Січі. Богдан Хмельницький скликає козацтво під Білу Церкву, щоб виступити проти Потоцького і Радзивілла.
Посланець дізнається, над ким відбувається суд і пропонує розглянути справу з іншого боку:
Ця дівчина. Обличчя, як з ікон.
І ви її збираєтесь карати?!
А що як, інший вибрати закон, —
не з боку вбивства, а із боку зради?
Ну, є ж про зраду там які статті?
Не всяка ж кара має буть безбожна.
Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу — злочин, а людину — можна?!
Наступного дня суд, над Марусею продовжувався. Полковник Пушкар вважає, що платити злочином за злочин не можна, тому дівчина винна у вбивстві. Війт Горбань також хоче покарати винну. Суддя вирішує засудити Марусю до страти.
Підводиться Іван Остряниця, син славного гетьмана:
Ця дівчина не просте так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Марусині пісні співають, вирушаючи у похід козаки, співають дівчата, чекаючи коханих. У такої людини душа не може бути чорна.
Івана ніхто не хоче слухати. Маруся ж відмовляється від останнього слова. Її засуджують до покарання на шибениці.
Полтавський полк виходить на зорі
Козаки збираються вирушити у похід захищати свою землю і волю. Дехто з них не повернеться, але така їхня доля.
Марусі дають три дні на роздуми і саджають до в’язниці. Вранці дівчина чує поклик сурми. Це вперше полк вирушає у похід без Гриця. Серце їй рветься від болю.
Маруся весь час думає про Гриця: чи добре його поховали, чи гідно козацького звання?
Потім вона все думає, коли ж змінилася Грицева душа, що з ним сталося. Згадує дитячі роки, коли вони разом гралися, слухали розповіді старого Галерника, колядували і щедрували.
Згадує Маруся свого батька, який віддав доньку до школи. Доброю він був людиною. Потім в одному з боїв потрапив у полон і був страчений. Чула Маруся колись пісню кобзаря про свого батька.
Доброю і красивою була й Марусина мати. Гордо стримувала вона свої сльози, не показувала на людях горя. Вірно кохали батьки одне одного.
Прийшло кохання і до Марусі. Але все щось заважало одружитися: то війна, то нерішучість Гриця. Бобренчиха ж мріяла мати в невістках хазяйську дочку. Маруся не вірила людським поговорам, аж поки Гриць не заслав старостів до Галі Вишняківки. Дівчина була приголомшена такою зрадою. Страждала разом з дочкою і мати. Знала, що Гриць не любить Галю, буде з нею нещасливий, але. багатство.
Важко було витримати гордій дівчині і відкрите зухвальство Вишняківки, яка сміялася Марусі в обличчя. Хотіла навіть утопитися, але врятував її Іван. Він давно вже кохав дівчину.
Життя Грицькової родини було приземленим, тому і Гриць виріс таким «некрилатим». Мати прагнула все більшого достатку і не зважала на такі речі, як кохання.
Син послухав матір і посватався до Галі, але того ж вечора напився у шинку і вперше крикнув на Бобренчиху. Галя була йому немила.
В останню свою ніч Маруся не спить, думає про матір, коханого. А на світанку сповідається у своїх гріхах ясному сонечку:
Не помста це була, не божевілля,
Людина спроста ближнього не вб’є.
Я не труїла. Те прокляте зілля
Він випив сам. Воно було моє.
Після Грицевого сватання Маруся заховалася від усього світу, але одного разу, прийшовши на вечорниці, побачила, як Грицько танцює з Галею.
Він говорив, і відбувалось диво.
Він зраду якось так перетворив,
так говорив беззахисно й правдиво, —
неначе він про подвиг говорив.
Маруся відмовляє Грицеві. З розпуки Гриць випиває отруту, яку Маруся приготувала для себе.
Маруся не розказує цього суддям, бо хоче вмерти.
Тюремник приносить для дівчини вузлик з чистим одягом.
Гонець до гетьмана
До Богдана Хмельницького спішить Іван Іскра сповістити, що полтавці вислали полк на допомогу. Крім того, він сподівається врятувати Марусю.
Гетьман дякує Іванові за добру новину, але помічає його стурбованість. Іван розповідає про долю Марусі. Гетьман пише наказ про помилування дівчини.
Іван гонить коня назад у Полтаву.
Марусю ведуть на страту. За нею суне цілий натовп цікавих. Шибениця стоїть у степу.
Маруся і перед смертю залишається красивою і гордою. Один чоловік зауважує, що вона скоріше схожа на святу.
У натовп уривається Іван Іскра і читає гетьманську грамоту. Дівчину помилувано за її пісні.
Радіють усі, крім самої Марусі. Понад усе вона хотіла вмерти, та не дали.
Марусина мати після страшного потрясіння невдовзі помирає. Поховавши її, дівчина йде на прощу до Києва. Дорогою зустрічає старого дяка, який став її супутником. Він розповідає дівчині про історичні події у тих місцях, якими вони проходять, про зрадника Вишневецького. Маруся зразу ж складає зворушливу пісню про почуте.
Прийшовши до Києва, вона бачить спалене Місто. Це зробив литовський князь Радзивілл. Кияни живуть у землянках.
Разом з дяком Маруся оглядає печери, слухає розповіді про святих. Дяк теж колись був козаком, а на старість пішов мандрувати.
Боячись надто звикнути до доброго чоловіка, Маруся хоче втекти від нього.
Повернулася вона додому тією ж дорогою, якою йшла до Києва.
В Україні настала тривожна зима. На Полтаву знову йдуть ляхи, хочуть підкорити собі місто. Тут ховаються люди з усієї околиці. Лише дід Галерник залишається у своїй Дідовій балці.
До діда заходить Іван. Вони розмовляють про Марусю, яка дуже хвора. Дід заспокоює Івана, що з часом він закохається в якусь дівчину і буде щасливим. Та хлопець не уявляє щастя без Марусі.
Полтаву оточили польські війська. Битву не розпочинали, дотримуючись угоди. Поляки надіялися взяти місто змором.
До Марусі приходить Іван і просить її вийти за нього заміж. Але Маруся відповідає, що вона вже давно померла душею. Хлопець умовляє її, бо він буде любити за двох, аби тільки їй було добре. Чураївна перепиняє його.
Життя у Полтаві важке, облога затягнулася, але всі вже звикли і живуть звичайним життям.
Після Різдва поляки відступили, місто зразу ожило.
На землю приходить весна. Вона вперше викликає у Марусі посмішку. Вона радіє, але почуває себе все гірше, бо хворіє на сухоти.
Дівчата вчора берегом ішли,
та й заспівали: «Ой не ходи, Грицю».
А я стояла. Що ж мені, кричати.
Які мені сказати їм олова.
Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!
Цю не співайте, я ж іще жива!
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
Поема «Маруся Чурай» наскрізь пронизана духом української поезії. Але це не тільки історія, не тільки енциклопедія життя народу XVII століття. Це перш за все особиста трагедія, яка втілює у собі, можна сказати, трагедію кожного з нас. Найбільше турбує поетесу проблема цільності людської натури, незрадливості людської душі, вміння жити високими ідеалами, не розмінюючи їх на буденні потреби.
Маруся Чурай — уособлення високого ідеалу духовності, втілення того незбагненного і невмирущого патріотизму, який житиме в українському народові попри всі його страждання і поневіряння.
Ліна Костенко через окремі подробиці вміло підкреслює відмінність між свідомо мислячою людиною і натовпом. Цей натовп, який рушив за Марусею, коли вона йшла на страту, виступає страшною і бездумною силою.
Отже, кожна людина має перш за все звернутися до свого сумління, вирішуючи якесь питання. Дуже важливу думку виголошує і гонець від гетьмана: чому можна зрадити людину, але не можна — державу. Виходить, немає маленького і великого злочину. Злочин завжди залишається злочином.
Поема «Маруся Чурай» — один з найкращих зразків української та світової літератури — написана на такому високому художньому рівні, що сприймається на одному подиху і вражає в саме серце.
Ліна Костенко — Маруся Чурай (скорочено)
Стислий переказ, виклад змісту
Розділ І Якби знайшлась неопалима книга
«. року божого такого—то, і місяця такого—то, і дня. Чурай Маруся — на підсудній лаві, і пів—Полтави свідків піддверми».
Маруся стоїть перед судом тому, що її звинувачують, немов би з ревнощів вона отруїла свого коханого, Гриця Бобренка. Один за одним постають свідки. Параска Демиха розповідає, як бачила Гриця, що повертався від Чураїв, блідий та смутний. А ось передсудом Фесько — «млинів дозорця скарбу військового». З його розповіді дізнаємося про таємні побачення Гриця та Марусі за селом над ставом, а одного разу Маруся зробила спробу полишити життя, втопившись у тому ставу, певно, що через Гриця. Напівживу витяг її з води тоді Іван Іскра. Але на це суд не зважає, бо нині звинувачують її. Мати Гриця привела аж 17 свідків:
. а з тих сімнадцяти має п’ять, котрі до присяги годні будуть.
От вони й називають Марусю відьмою. Горбань вважає історію прозаїчною: дізнавшись, що Гриць збирається одружитися з Галею Вишняківною, Маруся навмисне вчиняє злочин — поїть зрадливого коханого отрутою. Отже, вона винна у скоєнні злочину. Все просто. Картину доповнює заплакана наречена Гриця, якій усі співчувають. А що ж сама Маруся?
Вона ні слова не сказала праву. Стоїть. Мовчить. І дивиться. І все.
А як хочеться Бобренчисі побачити її приниження, як хочеться, щоб дівчина виправдовувалася, просилася! Але Маруся мовчить. І ось, не соромлячись людей, Грицева мати розповідає про те, що було таємницею двох закоханих — Марусі та Гриця. Цинічно розмірковує мати Гриця привселюдно про те, чому саме вона не заважала їхньому коханню:
Щоб у заміжніх погубив підметки? Чи, як чернець, скоромився мирським? Чи щоб пішов до Таці Кисломедки, котра тягалась бозна—де і з ким!
І кожне її слово болем відлунює в душі Марусиної матері. Вона не витримала, та тільки й сказала:
Чужа душа — то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа — то тихе море сліз. Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.
Відтак за нею мав слово Яким Шибилист. Він розповів громаді, як ріс Грицько, якого Чураї і годували, й до розуму наставляли, бо матері його, бачте, часу не було ним опікуватися: «. воювала — за курку, за телицю, за межу». Маруся та Гриць зростали разом та й покохалися. Дівчина щиро, а от Гриць:
Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому. Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні.
Тим часом до суду прибуває посланець із Січі з листом від кошового з проханням про допомогу Хмельницькому. Послухавши, учому справа, він зауважує:
Ця дівчина. Обличчя, як з ікон.
І ви її збираєтесь карати?!
А що, як інший вибрати закон,—
не з боку вбивства, а із боку зради?
Ну є ж про зраду там які статті?
Не всяка кара має буть безбожна.
Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу — злочин, а людину — можна?!
Але об казуїстику суддівського столу ламається не тільки шабля Леська Черкеса, що протестує проти вироку суду — віддати Марусю на катування.
Лесько сказав: — Кого в цім ділі шкода, Так це Івана Іскру. То — козак. Таке нещастя хоч кого знеможе. Це ж можна тут рішитися ума. Любив же він Марусю, не дай боже! Тепер сидить, лиця на нім нема.
Серед різних людей, що зібралися у суді, син Якова Остряниці, Іван Іскра. Цей чесний шляхетний юнак кохає Марусю, але не тільки в тім справа. Він справжній патріот, і слова його — промова патріота і гуманіста:
Ця дівчина не просто так Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Коли в похід виходила батава, —
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах! А ви тепер шукаєте їй кару. Вона ж стоїть німа од самоти. Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти!
Але усе марно. Не розбираючись далі, судді присудили Марусю до страти на шибениці.
Підсудна очі слізьми не зросила. І милосердя в права не просила.
Розділ II Полтавський полк виходить на зорі
А час іде. Усюди точиться боротьба. У боях вирішується доля народу:
Там бій гримить. Там гине наша воля. Там треба рук, і зброї, і плечей.
І що там, здавалось, чиясь маленька доля, чиєсь життя! Усе ніби правильно. Був суді І винесено вирок. Але мовчить Полтава, приголомшена власним вчинком. Чи може, ця тиша така напружена, бо ніхто не співає напутніх пісень, проводжаючи полку поход, на смертний бій.
Вогненна зірка в небі пролітала, Сичі кричали, вісники біди. На сто думок замислена Полтава вербові гриви хилить до води.
А власне, що ж, такі часи криваві. Що варт життя? Ну, стратять ще когось. Промчався вершник по німій Полтаві — у серці міста громом віддалось.
Той вершник зветься Іскрою Іваном. Йому сьогодні тяжче, ніж кому.
Він посланець Полтави до гетьмана Богдана Хмельницького.
Розділ III Сповідь
Про що ж думає Маруся у ті три дні перед стратою?
Виявляється, життя тяжить її, таку молоду. Вона стомлена вкрай, зневірена, покинута, і до того ж, як з’ясовується, невинна у смерті Гриця. І все ж Маруся докоряє собі:
Свята печаль, печаль біз гіркоти.
Загинуть хлопці, та хоча б по—людськи.
А як загинув, як загинув ти?
Вона знає: там зараз полк вирушає у похід:
І десь там юрми, натовпи, там люди! Там зорі в небі чисті, як ромен. Ще жінка мужу падає на груди, і діти тягнуть руки до стремен.
Чиясь край шляху плаче наречена. Там вийшли всі — і немічні, й малі. І тільки я до цього непричемна. Я зайва людям на своїй землі.
А полк іде. Нема коли журиться. Уже хтось інший став під корогву. Хорунжі є, немає тільки Гриця. А я жива. Чого я ще живу?!
І поринає Маруся у спогади.
Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там.
І в цих спогадах вона і Гриць завжди разом: працюють, допомагаючи батькам; граються; слухають розповіді діда Галерника про війни, про полон; щедрують на свята. Здавалося, що усе життя — це свято.
Чомусь згадались ночі на Купала. Зірками ніч висока накрапала. Бездонне небо і безмежний світ, а нам всього по вісімнадцять літ. Такі несмілі, ще тремтять вуста. Отак до ранку — ніч і висота.
Але було і перше горе — страшна загибель батька.
Що хто там здався, тільки той і вижив. А батько ж наш, він здатися не міг. Він гордий був, Гордієм він і звався.
А потім їхні голови на палях повиставлялись в полкових містах. Людей зганяли. Мати моя впала, і крик замерз у неї на вустах.
А коли Маруся почула, як про долю її батька співає пісню кобзар, з переповненої душі вперше полилася і її пісня.
І десь в ті дні, несміло, випадково, хоч моя пісню склала не одну, печаль я вже торкнула вперше слово, як той кобзар торкав свою струну.
Вона так поважала і любила батьків, адже вони були для неї взірцем в усьому. А як вони кохали один одного! Дівчиною Маруся мріяла, що колись і у неї буде така любов:
Я — навіжена. Я — дитя любові. Мені без неї білий світ глевкий.
Відтак вона вимріяла, вигадала своє кохання:
Моя любов чолом сягала неба, А Гриць ходив ногами по землі.
Тільки мати серцем розуміла, як помиляється дочка, адже Гриць — «Бобренко. Він же не Чурай».
— Ох, не рівняй! Роти в людей, як верші. Ти кажеш — батько, а життя біжить. Наш батько з тих, що умирали перші. А Гриць Бобренко — з тих, що хочуть жить.
Йому сподобалась не стільки інша дівчина, скільки достаток її батьків. Осьде зійшло материне насіння!
То все небесні, сину мій, мигдалики. А треба жити, сину, на землі. Тече повітка. Хата занехаяна. Підмокло сіно. Поламався віз. Все просить рук. Усе кричить хазяїна, і грошей, грошей треба позаріз!
Він справжній син Бобренчихи. Маруся, вражена звісткою про залицяння Гриця до Галі Вишняківни, ходила, наче хвора.
Спинити Гриця не зробила й спроби, ходжу, хитаюсь, як після хвороби. І хоч би злість яка чи ворожнеча, — нема нічого. Пустка. Порожнеча.
Вона все намагалася зрозуміти: чому? Але не було відповіді. І, забувши про порядність, насміхалася над нею Галя, і сміх той стримів у спині Марусі, як ніж. Ніколи не заплакала при людях ображена до самого серця Чураївна. Але боліло серце, так боліло, що не було бажання жити:
А люди судять, їм аби причину. Дарма що лихо, що такі часи. І шла крізь очі, мов крізь колющину, Обдерта до кривавої роси.
Але не хочеться згадувати лише гіркі дні. Були ж колись щасливі:
Любилися ми, не крилися. У мене душа, було, піснями аж бринить. У цій любові щось було священне, таке, чого не можна осквернить.
Як вони з Ірицем колись мріяли про майбутнє! І все Гриць, було, промовляє: «Затям, любов любов’ю, а життя життям». Чого він боявся, адже ніколи не був боягузом у бою, а тут не може обрати, та ще й виправдовується:
Не так ті кулі козаку страшні, як це щоденне пекло метушні.
А Ірицева мати не відступалась від свого. Кожного дня жалілася на неіснуючі злидні, говорила, що треба брати дівчину заможну, а любов до Марусі лише хвороба і треба видужувати. До того ж, Маруся надто розумна:
Таких дівок на світі не буває, хіба ж для цього дівці голова?
І під впливом материних речей Гриць обирає. Галю.
Нестерпний біль пекучого прозріння! Яка мене обплутала мана? Чи він мені, чи я йому — нерівня. Нерівня душ — це гірше, ніж майна!
Але виявилося, то нелегко — вдавати, що кохаєш. І одного разу він знову прийшов до Марусі. Прийшов, щоб полегшити свою душу, не думаючи, як воно було їй. Адже він кинув н на неславу людську, саму зі своїм болем. Та ще ж їй і дорікає:
Тобі дано і вірити й кохати. А що мені? Які такі куші?! Нелегко, кажуть, жити на дві хати. А ще нелегше — жить на дві душі!
Гриць знаходить виправдання для себе, благаючи її простити, а матір — благословити їхній шлюб. Та Маруся знає ціну тим клятвам:
— Іди до неї. Будеш між панами. А я за тебе, Грицю, не піду. Це ж цілий вік стоятиме між нами.
Він народився під такою зіркою що щось в душі двоїлося йому сказано про
ЯКБИ ЗНАЙШЛАСЬ НЕОПАЛИМА КНИГА Розділ І
Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту.
Горіли солом’яні стріхи над Ворсклою.
Плавились бані дерев’яних церков.
Вітер був сильний. Полум’я гуготіло.
І довго ще літав над руїнами магістрату
всіх отих книг міських Полтавських,
де були записи поточних судових справ.
Може, там була і справа Марусі Чурай?
Може, тому і не дійшло до нас
жодних свідчень про неї,
що книги міські Полтавські «през войну,
под час рабованя города огнем спалени»?
А що, якби знайшлася хоч одна,—
в монастирі десь або на горищі?
Якби вціліла в тому пожарищі —
неопалима — наче купина?
І ми б читали старовинний том,
де писар вивів гусячим пером,
що року божого такого-то, і місяця такого-то, і дня,
перед Мартином Пушкарем, полковником,
в присутності Семена Горбаня,
що був на той час війтом у Полтаві,
перед суддею, богом і людьми
Чурай Маруся — на підсудній лаві,
і пів-Полтави свідків за дверми.
І загула б та книга голосами,
і всі б щось говорили не те саме.
І чорні бурі пристрастей людських
пройшли б над полем буковок хистких.
Тоді стара Бобренчиха, вдова,
суду такі промовила б слова:
— Пане полковнику і пане войте!
Ускаржаюся Богу і вам
що вона, забувши страх божий,
отруїла сина мого Григорія.
І втеди син мій Григорій наглою смертю вмер,
на здоровлі перед тим не скорбівши,
през отруєння і през чари бісовські.
То вам, панове, правдиво, під сумлінням, кажу
і людьми те освідчу.
Оскаржену Марусю Чураївну
тоді суддя суворо запитав, —
коли, чого і для якой причини
таке незбожне діло учинила?
Але вона ні слова не сказала,
усправедливлень жодних не дала,
тілько стояла, яко з каменю тесана.
Тоді громада загула прелюто:
— Вона ж свій злочин визнала прилюдно!
Бо, як до Гриця, мертвого, припала,
казала все — як зілля те копала,
як полоскала, як його варила
і як уранці Гриця отруїла.
Вона ж співала, наче голосила,
на себе кари божої просила.
Співала так, як лиш вона уміла!
А потім враз — неначе заніміла.
Тоді ми, вряд, упевнившись на ділі,
що Гриць умер, отруєний, в четвер,
предать землі звеліли до неділі,
прийнявши справу криміналітер.
Убивницю ж, Марусю, до росправи
скріпить в’язеням города Полтави.
Бобренчиха ж, та зацна удова,
нехай на бога в горі упова
та настановить свідків, віри годних,
не підозренних у проступствах жодних.
Аби по правді свідчили про злочин,
що тут убивці іншого нема,
бо то не є ще доказ остаточний,
якщо підсудна визнала сама.
На то ставши, Параска Демиха, в літах подейшлих,
— Єдну душу Богу ховаю, а було так.
Недавнечко, о півнях, вийшла я.
Лесько Черкес мене на цноті змазує!
Тоді ми, вряд, казали-сьмо Черкесу і всім також
особам принаявним, щоб мову свідкам не перебивали,
Ліна Костенко “Маруся Чурай”: аналіз твору, характеристика персонажів, скорочений переказ!
Ліна Костенко “Маруся Чурай”: аналіз твору, характеристика персонажів, скорочений переказ!
Aналіз твору “Маруся Чурай”
Літературний рід:
історичний роман у віршах
зображення нещасливого кохання Марусі Чурай і Грицька Бобренка в поєднанні з історичними подіями XVII ст.
непереможність особистості з багатим духовним світом і українського народу, глибока віра в їх духовну силу, в безсмертя мистецтва.
Сюжет твору
Твір має дві сюжетні лінії:
1) особиста: Маруся Чурай — Грицько Бобренко
2) історична: національно-визвольна боротьба українського народу під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького проти польської шляхти.
Композиція твору
Твір складається з 9 розділів. Центральний розділ – третій: “Сповідь”.
Проблематика твору:
Персонажі: коротка характеристика, основні цитати
Другорядні: полтавський полковник Мартин Пушкар, війт Семен Горбань, Галя Вишняківна, Богдан Хмельницький, мандрівний дяк та інші.
Основні персонажі
Маруся Чурай
Маруся Чурай – незвичайна дівчина з Полтави, дуже вродлива, талановита. Її образ виступає в єдності з образом України. Всі свої найсвітліші почуття вона висловила в піснях. Маруся чиста серцем, розумна, окрім того, наділена поетичними і музичними талантами. Творення пісні для Марусі є чи не головним способом самовираження.
«В розмові я, сказати б, то не дуже.
А в пісні можу виспівати все»,–
Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.
Коли в похід виходила батава,
Її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні» (Іван Іскра про Марусю).
Гордій Чурай
Гордій Чурай –батько Марусі. Був полум’яним патріотом, мужнім оборонцем своєї землі. Швидкий на розум, чистий серцем, Чурай не терпів кривди, знущання над людьми. Про його славні подвиги складено пісні, які передаються з покоління в покоління:
і вже тепер ніхто його не вб’є.»
Матір Марусі
Матір Марусі була матір’ю по своїй суті, «матір’ю усьому на землі» (дуже добра та чуйна людина). Не випадково Гриць казав, звертаючись до Марусі, напрочуд точні слова:
Гриць Бобренко
Гриць Бобренко – хлопець, якого покохала Маруся. Вiн був вродливим парубком i сміливим на війні, проте в особистому житті слабовольним i безхарактерним:
В житті шукав дорогу не пряму.
Він народився під такою зіркою,
Що щось в душі двоїлося йому.
Від того кидавсь берега до того.
Любив достаток і любив пісні…» (характеристика Гриця Бобренка).
Гриць перебував пiд впливом своєï матерi Бобренчихи, меркантильної та дрібної за духовними якостями жінки, котра не хотiла нiчого знати про одруження сина з бідною Марусею. Марусина ж любов до Гриця була безоглядною й сильною. Трагедiя дiвчини полягає в тому, що ïï велике почуття поглинули буденні проблеми: Гриць шукав заможну дівчину, а Маруся була бідною.
а Гриць ходив ногами по землі» (цими словами Маруся пояснює основну причину трагедії їхнього кохання).
Іван Іскра
Іван Іскра – хлопець, що щиро кохає Марусю. Козак, полковий обозний, звиклий до випробувань і битв.
Це ж можна тут рішитися ума.
Любив же він Марусю, не дай Боже!
Тепер сидить, лиця на нім нема» (Іван Іскра на суді над Марусею).
Іван, щоб урятувати кохану від страти (за вироком суду), звертається за допомогою до самого гетьмана Хмельницького. Коли заграли знову труби до походу, Іван відразу відгукується на поклик гетьмана, він у перших лавах, під корогвами. Для нього обов’язок – найперше і святе. Прощаючись з Марусею, він говорить:
І знову я належу не собі».
Другорядні образи
Мандрівний дяк
Мандрівний дяк – дуже чуйна людина, що допомагає Марусі, ставиться до неї, як до власної дитини. Це людина проста та мудра, яка багато знає й глибоко переймається долею своєї країни.
Дід Галерник
Дід Галерник – старий мудрий козак, до якого Іван Іскра приходить порадитися про Марусю. Дід двадцять років пробув у неволі на галерах, а тепер виробляє з дерева ложки та різні немудрі хатні речі.
Родина Вишняків
Родина Вишняків є яскравим прикладом дрібних людських душ, для яких на першому плані – матеріальні цінності.
Які у нього займища і луки!
Вся Україна полум’ям горить,
Він і на цьому теж нагріє руки» (характеристика старого Вишняка).
Галя Вишняківна
Галя Вишняківна – заможна, проте негарна дівчина, з якою Гриць Бобренко зрадив Марусю Чурай. Гриця приваблюють статки багатої родини Вишняків, але аж ніяк не зовнішність нареченої та риси її характеру, її дрібна та меркантильна душа:
Коса білява, куца і товста.
Як реп’яшки, зелені оченята
І пишно закопилені вуста.
Глуха до пісні, завжди щось спотворить.
Все вишиває прошви подушок.
Ще як мовчить, – нічого. Заговорить, –
Гостренькі зуби – чисто ховрашок».
У творі також діють реальні історичні особи: полтавський полковник Мартин Пушкар, гетьман Богдан Хмельницький та ін.
Скорочений переказ твору “Маруся Чурай”
Розділ І. «Якби знайшлась неопалима книга»
Полтавська дівчина Маруся Чурай перебуває на лаві підсудних, і «пів-Полтави свідків під дверима». Маруся стоїть перед судом тому, що її звинувачують у навмисному отруєнні свого коханого Гриця Бобренка.
Один за одним свідки розповідають, що бачили, як Гриць і Маруся зустрічалися, як дівчина кинулася через кохання в річку і її врятував Іван Іскра. Мати Гриця привела аж сімнадцять свідків, які стверджують, що Маруся — відьма. Війт Горбань вважає, що Маруся, дізнавшись про одруження свого нареченого з іншою, Галею Вишняківною, навмисно напоїла його отрутою. Сама ж Маруся стоїть і мовчить. А матері Гриця так хочеться бачити її приниження, каяття.
Яким Шибалист розповів громаді, як ріс Грицько, якого Чураї і годували, й на розум наставляли, бо матері його все ніколи було:
Діти зростали разом, покохали одне одного. Маруся — щиро, самовіддано, а от у Гриця в душі двоїлося:
Любив достаток і любив пісні”.
До суду прибув посланець із Січі з листом про необхідність допомоги Хмельницькому. Він послухав справу і сказав, що треба подивитися на цю справу ще з боку зради:
“Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?!”
Найбільше через цей суд страждає Іван Іскра – козак, що любить Марусю. Але він, перш за все, патріот, тому говорить:
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа…
Коли в поход виходила батава, —
її піснями плакала Полтава…
Людей такого рідкісного дару
хоч трохи, люди, треба берегти!”
Але судді ухвалили вирок — страту на шибениці.
Розділ II. «Полтавський полк виходить на зорі»
Спливає час. Усюди битви. У боях (польсько-українська війна, події роману відбуваються за доби Богдана Хмельницького) вирішується доля народу. І що там, здавалося б, чиєсь маленьке життя? Але Полтава мовчить, приголомшена власним вироком. Сумно, без пісень, виходить Полтавський полк на зорі в похід. Іскра мчить посланцем до гетьмана Хмельницького.
Розділ III. «Сповідь»
У цьому розділі ми дізнаємося більше про історію кохання Марусі та Гриця Бобренка, а також про те, як насправді загинув Гриць.
Очікуючи страти, Маруся думає:
Лише образи наберешся вщерть”.
Вона зневірена, покинута, до того ж, як ми дізнаємося, і не винна у смерті Гриця. Картає себе, що загинув хлопець не по-людськи, усі з ним прощаються, тільки до неї нікому немає діла.
а Гриць ходив ногами по землі”.
Парубкові не стільки сподобалася інша дівчина, як набридли щоденні материні нарікання на нестатки. Гриць і Марусі часто говорив:
А він же був хоробрим козаком! Але:
як це щоденне пекло метушні”.
Бобренчиха весь час говорила синові, що Маруся — надто розумна для дівчини. І Гриць обирає Галю Вишняківну. Особливо на користь Галі зіграло те, що вона була з заможної родини, а Маруся — дуже бідна, нічого не мала.
Але виявилося, що вдавати кохання теж нелегко. Й одного разу він приходить до Марусі, щоб полегшити свою душу. Благає простити, клянеться в коханні. Та Маруся йому не вірить. Але не хоче помсти:
“Я не труїла. Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє”.
Розділ IV. «Гінець до гетьмана»
Палає Україна, скрізь точаться бої. Іван Іскра (козак, що кохає Марусю) поспішає до Білої Церкви, де перебуває Богдан Хмельницький. Нарешті дістався. У гетьмана — безсонням обпалені очі. І все ж Іван, повідомивши гетьмана, що полк у дорозі, розповів йому про Марусю Чурай. Той згадав славного Гордія Чурая, а також пісні Марусі (адже Маруся Чурай складала чудові пісні, які потім співала вся Україна). Хмельницький, подумавши, написав наказ про помилування славної піснярки. Та чи встигне козак до Полтави вчасно?
Розділ V. «Страта»
На світанку Маруся вже була готова до страти. Мати принесла їй чисту сорочку, намисто. Безжальний натовп прийшов подивитися на видовище. Маруся йшла гарна, як завжди, й горда. Вона навіть не заплакала. Та раптом з’явився вершник — гонець від гетьмана з помилуванням:
смертей і кари маємо доволі. …
Її пісні – як перло многоцінне,
як дивен скарб серед земних марнот.
Тим паче зараз, при такій війні…”
Маруся мовби скам’яніла: вона не хотіла помилування, бажала померти.
Розділ VI. «Проща»
Мати Марусі не витримала такого випробування й незабаром пішла з життя. Відчуваючи біль у душі, Маруся зібралася на прощу.
Йшла дорогами чорна, худа, дивилася на світ порожніми очима. Тільки з часом краса рідної природи трохи вилікувала душу. Дорогою дівчина зустріла мандрівного дяка, який поставився до неї, як до рідної дитини. Маруся не сміла відкритися йому, хто така, розповісти про свою долю.
Тепер Маруся та дяк подорожують Україною разом. Дорогою вони бачать страшні картини обпаленої землі, сплюндрованої війною. Маруся складає пісню про Байду та інших славних захисників вітчизни, а дяк дивується з її голосу. Доходять до Києва — суцільної руїни на той час. Дяк каже, що треба вчитися на прикладах власної історії. Також він розповідає Марусі історію зі свого життя: як він колись кохав панну, але та його мову назвала “хлопською”. Дяк зрікся своєї любові до чужої йому духом людини. Дяк залишив Марусі в дарунок хустку, і їхні шляхи розійшлися.
Розділ VII. «Дідова Балка»
Зима в Полтаві була тривожна: скрізь порожньо, тихо, сумно. Тільки димок куриться з Дідової Балки. Там живе дід Галерник. Двадцять років він пробув у неволі на галерах. Дід виробляє з дерева ложки та різні немудрі хатні речі. До нього завітав Іван Іскра, щоб порадитися щодо Марусі. Вона самотня, горда, ніякої допомоги від людей не приймає. А він же хотів зробити її щасливою, відчував велику спорідненість душ і долі.
Розділ VIII. «Облога Полтави»
Незабаром під брамами Полтави зупинилося польське військо. Його, за угодою, мали би впустити, але брама зачинена, міцна, і на валах козацтво походжає. Вороги лютують, а їм подають універсал, в якому говориться, що полк стоїть у полковому місті, “це значить — стоїмо ми на своїй землі”.
На валу стоїть Іскра, думає про Марусю. Вона відмовилася стати його дружиною, говорячи:
де вже ніякий цвіт не процвіте”.
Іван був у Марусі, а вона навіть не зраділа, «сама як тінь».
Врешті, облогу зняли. Полтава ожила.
Після тяжкої зими прийшла весна, принесла надію на спасіння.
Аж навіть жити хочеться мені”,
— радіє Маруся, хоч хвора на сухоти (туберкульоз). Маруся приречена — ми розуміємо, що їй залишилося жити лічені дні. У неї кашель, лихоманка.
Прийшов Іван Іскра, посидів мовчки й пішов, бо час було знову рушати на війну:
Маруся (незадовго до смерті) стоїть край шляху, як колись, а повз неї проходив полк, співаючи її пісні: «Зелененький барвіночку”, “Не плач, не журися, а за свого миленького богу помолися”, “Ой не ходи, Грицю”.
Маруся (незадовго до смерті) стоїть край шляху, як колись, а повз неї проходив полк, співаючи її пісні: безсмертні, бо будуть вічно жити серед українців.
Пам’ятаєте твір з програми ЗНО з української літератури, в тексті якого використано пісню Марусі Чурай “Віють вітри, віють буйні”? Статтю про цей твір можете прочитати за посиланням нижче.
Хочеш більше корисних матеріалів для підготовки до ЗНО? Підписуйся на наш канал на Youtube ! Там багатеЗНО цікавого 🙂